jadanСергій Олександрович Жадан – свідок історичних подій останнього століття. 28 грудня йому виповнюється 90 років. Спогади приходять до сивочолого дідуся, наче в чорно-білому кінофільмі. У свої роки він пам’ятає все, що трапилося з ним у житті, починаючи з 5-річного віку. У бесіді з ветераном ми зрозуміли, що роки не так важливі для нього, головне, що з часом не старіє душа…

 

Народився Сергій Олександрович в районі Слободки (біля монастирського кладовища, на вулиці Кірова) в Олешках. Багатодітна родина, працьовиті батьки одразу дати хлопцеві робочий старт в життя.

- Нас було 9-ро в матері й батька, – згадує Сергій Жадан. – Як зараз пам’ятаю, мені 5-років, а батьки зібралися в гості. І я причепився до материної спідниці, плачу, мовляв, візьміть мене з собою. Звісно, що я лишився вдома – вже тоді доглядати було за ким і мені, малому. Змалку мріяв про кар’єру військового. Уявляв, як це почесно – служити Батьківщині. Віра й прагнення зміцніли, коли почалася ІІ Світова війна. У 1942 році разом з товаришем ховалися під акаціями на нашій вулиці – щоб нас не забрали до Німеччини на роботи.

Там же, в районі Слободки, Сергій Олександрович закінчив школу «восьмирічку». Під час служби в армії отримав середню освіту, і вже після цього вступив до Сімферопольського медичного училища.

Буремні роки війни Сергій Олександрович пам’ятає дуже добре. Особливо розстріл євреїв біля Олешок, свідком якого йому довелося стати. Фашисти захопили тодішній Цюрупинськ ще в 1941 році. Першим кроком було повсюдне знищення євреїв. До 800 осіб було розстріляно неподалік Олешок – хтось із загиблих був з місцевих, когось «гнали» з самого Хе­рсона. Пам’ятати такі речі – страшно. Але Сергій Жадан зізнається, подібне потрібно тримати в мозку, аби передати наступним поколінням всю хроніку подій:

- Мені тоді було 14 років. Ми з товаришем дивилися на все з засідки. Євреїв ставили на краю протитанкового рову і розстрілювали. Всіх. Жінок з дітьми, якщо діти були маленькі – травили прямо тут, на місці, і кидали до рову. У жертв виривали золоті зуби – це робили місцеві поліцаї, яких поставили керувати німці…А коли німці прийшли до нас, то моя сестра старша ще перевозила євреїв до схованок. Та тривало це недовго – згодом староста села, якого призначили німці, викрив її та призначив покарання. На тому вільний вихід з Цюрупинська для євреїв було закінчено.

Після того, як Олешківський район звільнили від фашистської навали, Сергій Жадан вперто крокував до мрії – стати військовим – і брав участь у розмінуванні рідної землі. Молодий хлопець йшов до мети, і не боявся нічого.

- Я кадровий військовий. Пішов на пенсію у званні підполковника, – з гордістю розповідає Сергій Жадан. – Після училища в Сімферополі я був керівником медпункту батальйона за кордоном, служив у секретному будівельному батальйоні, потім у Керчі. Вже в 70-тих роках мене призначили начальником медичного батальйону в Угорщині.

Загалом у армії Сергій Олександрович провів 28 років і 8 місяців. Доля солдата була непередбачуваною, однак щасливою – за весь час служби Сергій Жадан отримував лише медалі та нагороди. А офіцери та прості солдати, котрі служили разом з ним, постійно дякували, що були знайомі з такою людиною…

- Знаєте, я зараз без проблем можу згадати прізвище, ім’я та по-батькові майже кожного солдата, який був у мене в підпорядкуванні, – говорить Сергій Жадан. – Пам’ятаю і їхні дні народження. Якось під час служби за кордоном придбав гарних листівок, тоді в Радянському Союзі таких не було. Приїхав до батальйону, показав хлопцям, і віддав, кажу: «Пошліть батькам, хай порадіють». А вони мало не розцілували мене.

Після війни полк, в якому служив Сергій Жадан евакуювали з Німеччини до Феодосії, а звідти військовий потрапив до Коктебелю. І там ветерану довелося мати справу з серйозними на той час хворобами:

- Сказали ліквідувати педикульоз, а як же ж тут впоратися, коли солдати сплять у землянках, казарм тоді ще не було! Згодом отримали спеціальну машину для обробки білизни. І – всіх в чергу вишикували, кажу хлопцям, здавайте білизну, будемо обробляти… Впоралися звісно. Страшнішим тоді, та й мабуть зараз був туберкульоз. Заразитися було дуже просто – спали на сирій землі, білизну прали, а сушили її «під собою». Хворих на туберкульоз не встигав відправляти до Сімферополя, багато хлопців захворіло.

Зараз у Сергія Олександровича досить насичене життя, як для 90-літнього пенсіонера. Постійно приїздить дочка з Києва, онук з Харкова. Жодна зустріч ветеранів зі школярами чи поїздка пам’ятними місцями не обходиться без Сергія Жадана. Його пам’ять тримає безліч історій, якими він прагне поділитися з підростаючим поколінням. Спілкується і з братами та сестрами – їх тепер лишилося тільки четверо з дев’яти.

- Підводить останнім часом здоров’я, - стверджує Сергій Жадан. – Сила вже не та в руках. Однак господарство маю, і за городом дивлюся. Аякже! Про соняхи, які я виростив, навіть у газеті писали. Приє­мно, що не забувають про мене, постійно заходять в гості то школярі, то колеги з ветеранської організації, сусіди запитують, чи не треба чогось.

Майже столітні сторінки життя олешківського ветерана доводять – людська пам’ять – це найцінніше, що в нас є. Зберегти історію, в якій розчинилася власна душа, аби прийдешні покоління знали – ти не дарма прожив життя, саме це і життєвим правилом Сергія Жадана. Вітаємо ювіляра з поважною датою! Міцного здоров’я, сил та наснаги Вам, Сергію Олександровичу! Нехай Ваша пам’ять і надалі гарно Вам служить!

Віра Болвачова