detsentralizatsiya i donbassТак склалося, що тепер при владі більше чоловіків, особливо у великих населених пунктах. Вони частіше дають інтерв’ю, про них більше пишуть. Тож виконавча директорка регіонального відділення Асоціації міст України Лариса Павлівна Оленковська розповіла про лідерок сільських громад, адже вона постійно їздить по селах та спілкується з місцевими.

 

Лариса Павлівна завжди досить тепло розповідає саме про прекрасну половину людства у місцевому самоврядуванні: «Ви навіть не уявляєте, які у нас чудові жінки! Я їх обожнюю, і можу годинами про них розповідати!». І пані Оленковська виявилася настільки чудовою оповідачкою, що ми вирішили опублікувати без коментарів її розповідь. Хоч вона вийшла і задовгою, та все ж, на жаль, розповіді не про всіх героїнь потрапили до цієї статті.

Мама для всієї громади

- Перша жінка, про яку дуже хочу розказати, це Валентина Дмитрівна Костенко, вона голова Великокопанівської ОТГ. У нас дуже давня історія знайомства. Ми зустрілися абсолютно випадково, багато років тому. Мені було потрібно в рамках одного проекту допомогти комусь із жінок, які перемогли на місцевих виборах, потрапити на стажування до Сполучених Штатів Америки (там були обмеження за віком, за освітою, та інші). А Валентину Дмитрівну тоді вперше обрали головою сільради у Великих Копанях. Не пам’ятаю, який це був рік, можливо, 2002, чи 2006. Коли вона прийшла, я ще подивилася на неї і думаю: і як це вона почуватиметься в якості голови? Розумієте, дуже інтелігента людина, з відчуттям власної гідності, але була якась, як сказати, - трішки «затиснута». Буває, що люди приходять на посаду, хочуть щось змінити, але не знають, як це зробити. А ось про цю людину хочу сказати, що жодної секунди не шкодую, що рекомендувала її для стажування.

0786

Вона знайшла всі можливі варіанти, щоб підвищити свій рівень обізнаності про місцеве самоврядування і кожну дещицю своїх знань використати для своєї громади. Сьогодні навряд чи хтось в Україні не чув про Великі Копані. А якщо не чув, то все одно щось про них та знає. Що це наша овочева столиця, що це місце, де надзвичайно працьовиті люди. Знає безліч історій про те, як кожен – підкреслюю - кожен мешканець цієї громади, дбає, щоб у нас була зелена продукція на столі увесь рік. І ось така працьовита, активна громада отримала лідерку.

 

30743421 1620407501348560 2745929685056618496 n

Я коли її бачу, розумію, що це - фонтан енергії. Її вистачає на всіх і на все. Знаєте, в індусів є таке божество, шестирукий Шива. Оце - Валентина Дмитрівна. Я не знаю такого місця, де б не відчувалася її присутність.

Коли вони вже стали Великокопанівською ОТГ, ми приїхали туди й вирішили пройтися місцевими «культурними місцями». Що маю на увазі? Зазвичай це найбільш занедбана сфера в сільських громадах. На це ніколи не вистачало ні коштів, ні сил. Якщо в дитсадках та школах щось ще «рухалося», то все, що стосувалося культури, було страшенно занедбаним. Але - не в цій громаді. Навіть із тими мінімальними коштами, які мали до об’єднання, вони намагалися робити все, щоб ця галузь процвітала. Я по-хорошому позаздрила дітям із цієї громади. Тому що коли ми зайшли, зокрема, в костюмерну їхнього Будинку культури, то була вражена. Хай на мене Олександр Книга не ображається, але Херсонський обласний музично-драматичний театр «десь там» поруч із Великокопанівською громадою. У них чудовий костюмерний цех, вони роблять усе, щоб їх діти були найкращими, найгарнішими і відчували себе на злеті. Мене надзвичайно вразили ті можливості, які громада ще до об’єднання вже створювала у себе. Ну а тут - ще й ресурси прийшли. І жодної хвилини Валентина Дмитрівна не вагалася, коли визначалася зі стратегічними завданнями. Вона для себе сказала, що це - люди. Люди не тільки місцеві, а й ті, хто буде творити цю громаду. Вона намагалася за будь-які гроші залучити в громаду кращих фахівців: і лікарів, і проектних менеджерів, і гарних управлінців. Купували житло, і вона першою почала це робити в Херсонській області. Пам’ятаю, як вона казала: «Почую, що хатка якась продається чи буде продаватися, тож сільрада її купує. Ми її відремонтуємо й віддамо комусь. І людині буде приємно, І нам - фаховий мешканець, і розвалля посеред громади стояти не буде». Ось такий жіночий господарський підхід Валентина Дмит­рівна демонструє в усьому.

Якщо чоловіки думають, скажімо, більше про техніку, про щось глобальне. То жінки думають, у тому числі, і про те, як упорядкувати життя в громаді. А це для людей - надзвичайно важливо. Бо кожен із нас - або мама, або бабуся, або дідусь, або батько. Тобто всі, так чи інакше, прив’язані до дитячого середо­вища. І попри те, що їй це було надзвичайно складно робити, з різних причин, але вона у своїй громаді зробила для дітей все. Вони взяли ліцензію на харчування комунальному підприємству сільської ради. І взяли харчування дітей у школах під своє крило. Відтоді його змогли контро­лювати як сільська рада, депутати, так і батьки. Резон був прямий. Кожен має право прийти й переглянути, як комунальним підприємством витрачаються кошти. А витрати в межах року на харчування дітей - чималі.

Вони стали думати, як згуртувати громаду. Крім клубу почали створювати так звані «родинні будинки». Сьогодні люди індивідуалізувалися настільки, що вже навіть гостей неохоче приймає­мо - я це скрізь спостерігаю. Тому створили таку «хатинку», де можна відсвяткувати, наприклад, народження, весілля, хрестини, будь-яке родинне свято, запросити гостей. Хата просто віддається громадянам із кухнею, зі всім «начинням», і особливої плати за це не беруть, якісь мінімальні кошти за використані ресурси, наприклад, за електрику. Великокопанівці намагаються запозичити будь-які проекти по всій Україні - їздять, дивляться, усе перевіряють, якщо гарна ідея - тягнуть у громаду. І так, по дрібничках. Я вже не кажу про відремонтовані дороги, освітні заклади або збудований центр безпеки - усе це також є. Але, зверніть увагу, - це роблять гуртом. Я кажу про ту невидиму складову, яка формує дух громади, яка її згуртовує й робить родиною. І якщо характеризувати Валентину Дмитрівну як лідера, то вона, - мама для всієї громади. Вона кожного готова захищати, щоб нікого не образити, навіть звинувачену сторону, кожного бере під своє крило і свій захист. Я щаслива, що такі люди є в нашій країні.

Я спостерігаю за нашими головами, - ви не уявляєте, яку витримку, силу волі потрібно мати, щоб і надалі здійснювати ці повноваження. Особливо зараз, у такий складний час. Викликів – безліч...

За громаду – на «ринг»

- З Галиною Павлівною Лобунько познайомилися нещодавно, коли вже почався процес децентралізації. Вона була головою Червоноперекопській сільради і приїхала на зустріч в облдержадміністрації. Тоді йшла боротьба між Червоним Перекопом (зараз це Зелений Під) і Тавричанкою. Тавричанку тоді лобіювала, царство їй небесне, уже покійна Віра Найдьонова, щоб та стала центром громади. І хотіли приєднати до себе Червоний Перекоп. А Червоний Перекоп, у свою чергу, - вважав, що теж можуть створити громаду з центром у своєму селі. Тож Галина Павлівна прийшла, вперла кулаки в стіл і наполягла, що їх громада теж має право на існування. Я ще подивилася по карті: «Боже, кого ж вони там будуть приєднувати?! Як   взагалі будуть діяти?» Але Каховський район - особливий. Він ніколи не був бідним завдяки багатьом факторам. І тому там виникло дуже велике протистояння між різними групами. Боротьба йде за канали, за поливні машини, які свого часу ради віддали на районний баланс. Уявляєте, громади передали в ті тяжкі часи районній владі безцінну техніку, а коли села об’єдналися в ОТГ, техніку їм не повернули. Навіть вугілля, закуплене на рік для шкіл, - і те зі сховищ вигребли, вивезли в райцентр. Ударили морози, а топити нічим, бо вугілля на балансі районного управління освіти. Тож створити на той час громаду в Каховському районі - уже було подвигом.

Отже, коли вперше тоді побачила Галину Павлівну, одразу відчула, що це - дуже сильна людина. Але цього для економічного розвитку громади замало. Потрібна ще й підприємницька жилка. Зелений Під розташований фактично на трасі і міг стати доволі привабливим центром. Так, принаймні, ситуація виглядала на той час, коли ми ще мали можливості кримської території. Сьогодні все трішки інакше, і тому я тихо радію, що Зелений Під і Тавричанка почали створювати умови для залучення коштів саме зараз, у доволі сутужний час. Бо інвестиції заходять тоді, коли міняється територія. Ніякому інвестору не потрібні зруйновані дитсадки й розшарпані дороги. Кожен хоче вкладати в підприємство і бути впевненим, що свою продукцію вивезе, а його працівники не будуть перейматися тим, куди подіти дитину на робочий час. Тому вважаю, що Тавричанська та Зеленопідська громади дуже слушно, конкуруючи між собою, розпочали цю роботу й утвердилися.

Іванівській феномен

- Я тихо радію за тих чоловіків, які вміють делегувати повноваження. Є у нас така степова громада - Іванівська, прізвище у її голови Дебелий (Віктор Олексійович). До того ж, це дужий, кремезний чоловік. Ми вперше до нього приїхали, коли привезли для обміну досвідом інших голів ОТГ. І що мене вразило, це те, що він від природи (бо ніде не міг цієї якості набути) ідеальний менеджер.

 

Продовження. на стор.6.